«Ми перестали доїти своїх корів». На Хмельниччині розвивають незвичайну ферму та мріють відродити покинуте село.

Є на Хмельниччині особлива ферма: корів тут не доять, не розлучають з телятами, вони носять трекери і гуляють цілий рік на вільному випасі. Екоферма Zgar farm – родинний проєкт Тараса та Анни Нечепоруків. Молоде подружжя переїхало із Вінниці до села на вісім хат у 2020 році: хотіли втекти від «ковідного» карантину, і закрутилося.

Уже майже рік Анна порядкує на хуторі сама, доки Тарас керує аеромобільним взводом. Як ферма стала прихистком для десятків людей під час повномасштабної війни, про великі перспективи маленького села Згар ШоТам розповіла співвласниця родинної екоферми Zgar farm Анна Нечепорук.

Я ніколи не думала, що буду жити у селі

Село для мене це було щось невідоме, далеке, казкове навіть. У мене не було бабусів-дідусів у селі, як у багатьох однолітків. Але коли Тарас вперше мене привіз у Згар на ферму своєї бабусі, я просто сказала: «Вау! Я такого ще не бачила». Цей простір, це повітря, тварини, які ходять вільно, не прив’язані – все це одразу заворожило мене, була просто купа емоцій.

Під час ковідного карантину ми почали сюди часто їздити. Але це були такі «тури одного дня»: ми весь день насолоджувалися свободою та природою, а ввечері поверталися до міста. Але дороги сюди буквально нема. А в нас машина така низенька, треба дуже пильнувати усі вибоїни, аби не застрягнути. І от якось ми засиділися дотемна і залишилися ночувати на фермі. На ранок зрозуміли, що вже не хочемо інших ранків. Ось уже три роки наш дім тут.

Ми перестали відлучати телят, доїти корів

Родинну ферму у Згарі заснувала Тарасова покійна бабуся Раїса понад 20 років тому. У неї тут були і корови, і вівці, і свині. У нас – корови, кобила, два цапи та собаки. От ще днями курчатка вилупилися.

Наша Zgar farm – нетипова ферма: ми корів не доїмо і не ріжемо на м’ясо. У перший рік нашого «фермерування» ми з Тарасом таки пробували традиційний метод: телят відлучали від корів, збирали молоко, я робила сир.

Але це було дуже важко, треба було більше робочих рук. Так і якось відразу це здалося нам неправильним – розділяти маму та її маля, забирати молоко, яке призначене для нього. Ми вирішили, що корови – прекрасні мами і хай вони телят вирощують самі. І тепер у нас на фермі діє прекрасне коров’яче ГВ (грудне вигодовування – прим. ред.). Ми перестали відлучати телят, доїти корів. Здорова корова народжує гарне здорове теля, яке ми тут ростимо, а потім продаємо людям у господарство, а вони вже з неї тоді мають молоко.

Теличок підрощуємо та продаємо людям на домашнє утримання. А от з хлопчиками складніше. Якщо за два роки бичка ніхто не купує, таки доводиться продавати на м’ясо.

Пологи приймати вмію, а доїти – ні

Усе, що стосується контакту з коровами, я освоювала з нуля. Я дитя міста. Була…А тепер знаю вже, як приймати пологи у корів.

Уже кілька разів доводилося «тягнути» теля, робити уколи, вливати суспензії. Все з нашим дільничним ветеринаром на телефоні, звісно. Він у нас дуже класний, завжди консультує мене і коли треба, оперативно приїздить на ферму.

Усі наші тварини на постійному ветеринарному контролі. У корів періодично беруть кров на аналіз, аби вчасно виявити якусь загрозу. Але оскільки вони постійно на волі, то є міцнішими та здоровішими, ніж ті, які стоять у стійлах.

Корови дуже розумні, вони і самі вміють себе доглянути. От, наприклад, бачу – об’їли мені горіх, а горіхове листя – це природній глистогінний засіб. І я розумію, що тварина вміє сама себе підлікувати.

Доїти я не вмію, бо не треба. Ми не забираємо у корів, що годують, їхнє молоко, все лишається телятам, вони ссуть мамине вим’я, скільки треба. Взагалі це такий нетиповий для України метод господарювання, бо він не дуже прибутковий в порівнянні з фермами з акцентом на виробництво молока чи м’яса. Але ми не готові до таких акцентів.

Наша ферма чимось нагадує американські та скандинавські господарства – там теж худоба на вільному випасі. Але там так вирощують корів на м’ясо. Можна сказати, що ми змішали всього потрошку, щось додали своє, і маємо, те, що маємо.

Як це працює? У нас велика територія, огороджена електропастухом, я на корову можу причепити трекер і більш-менш автономно дивитися за ними. Це розв’язує мені руки: я не повинна сама їх пасти чи наймати пастухів, я можу займатися іншими справами, яких у селі дуже і дуже багато. А останні півтора року я ще й постійно маю бути на зв’язку, раптом Тарас напише чи зателефонує.

Підписники допомогли закрити збір на авто за три дні

Тараса мобілізували восени 2022 року. Зараз він є командиром аеромобільного взводу. З перших днів я відстежую усі потреби та питання, які постають перед його підрозділом. Перше, що я зробила – відвезла їм повну машину їжі та змінного одягу: футболки, білизну, шкарпетки, аби мали завжди на зміну. Звісно, зараз і питання харчування, і запасного одягу вирішено, але тоді, на початку, стояло гостро.

Потім з допомогою друзів та соцмереж ми зібрали на турнікети, аптечки. Коли хлопці забазувались на Півдні були проблеми з водою, треба було за нею їздити. І я відкрила збір та за три дні зібрала необхідні кошти. Мої підписники в Інстаграмі зробили диво.Але виявилося, що авто, на яке ми розраховували, уже продали. Я знайшла інше, в Одесі. Поїхала сама забирати і сама перегнала хлопцям аж під Миколаїв. Зараз стараюся по можливості поповнювати запаси турнікетів та інше по медицині – бо то розхідні матеріали, завжди актуально.

Вночі ходила зустрічати машини з біженцями

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я почала приймати переселенців. Перші до мене приїхали в ніч з 25-го на 26-те лютого. Нас тоді ночувало у моїй маленькій хатинці 12 людей. Спали, хто де приткнувся.

Взагалі у нас тоді одна кімната стояла у ремонті, особливих умов для гостей не було, але весь час дзвонили люди й питали: «Ми можемо у вас переночувати?». І я не могла нікому відмовити. Питала, яке у них авто (бо не всяке зможе проїхати нашою дорогою), і скидала локацію хати баби Галі (моя подружка і підопічна, їй уже 87 років) та вночі йшла зустрічати машини. Усіх я попереджала, які маємо умови, але людям було потрібно просто поспати у безпеці. Коли вони лягали, то «відключались» за секунду. І діти, і дорослі. Нічліг та гарячий суп – усе, що наша родина могла запропонувати. Але навіть це давало людям сили продовжити свій шлях, зібратися з думками, аби ухвалити рішення, що робити далі.

Я так порахувала, що у нас було більш як 40 людей за цей час. Хтось був тиждень, хтось два, хтось два місяці. З більшістю ми досі підтримуємо зв’язок.

Коли наші пожильці роз’їхалися, ми з чоловіком вирішили переробити грубу та підлогу в одній із порожніх хат, аби на наступну холодну пору мати місце, де приймати людей. Але ремонт зупинився на стадії розваленої грубки, бо чоловік мобілізувався, а я сама цього не можу зробити. Була б дуже рада допомозі волонтерів, якщо такі знайдуться. Я завезу бетон, зварю гарячий обід, але дуже потрібні робочі руки.

Корови як депозит

Розумію, що цієї зими я ще буду господарювати на фермі без Тараса. Тому я реально оцінила свої сили та продала максимум тварин, скільки могла. Адже заготовити сіна на всіх важко і дорого. Залишила лише маточне стадо та телят. На продаж пішли телички з першою вагітністю. Перші пологи – дуже важливий момент, а так вони будуть уже в нових господарів і там їм приділяють максимум уваги. Також я продала бичків.

На наших корів завжди є попит. Люди знають, як вони вирощуються, що це здорові та витривалі тварини, бо вони вигодувані молоком без обмежень, бо вони загартовані життям на відкритому просторі. Взагалі корови у нас як депозит. Збільшуємо стадо, а коли треба кудись кошти – продаємо кілька тварин.

Мрію про кооператив

Хоч це село на вісім жилих хатинок і не моє рідне, відчуваю себе тут краще, ніж вдома у Вінниці. Тому що тут краса, природа, простори, і так багато перспектив, їх лише треба побачити!

Усе більше молоді повертається у села, починають свою справу – нову, круту. Думаю, що скоро будемо тут жити не тільки ми з Тарасом, а й молодь. Класно було б співпрацювати, створити якийсь кооператив. Внутрішній туризм – це те, що повинно в Україні зараз стрімко розвиватись, ми ж маємо настільки круту базу, гріх її не помічати.

Я за розвиток нашого, українського. За кордон їздити треба, обов’язково, принаймні аби перейняти щось та вивчити нове. Але спочатку треба зробити своє.

Яким я бачу Згар через 20 років? Звісно, з великою «вільною» фермою, з сучасним кемпінгом, з відбудованими хатинками, з асфальтованою дорогою, з домашніми виробництвами, майстернями традиційних ремесел. Так воно і буде. Я ж обіцяла бабі Галі.