Представники організації «Лікарі без кордонів» MSF відвідали з дводенним візитом Голованівськ, що на Кіровоградщині.
Команда тримає фокус на створенні мережі підтримки лікарень та фахівців, що надають першу допомогу,
Чотирнадцять людей, серед яких лікарі, психологи, перекладачі, логісти та водії, завітали до селища з трьома машинами гуманітарного і медичного вантажу.
На час відвідування, на території району зареєстровано понад 1000 внутрішньо переміщених осіб.
«Зараз дуже важливо отримувати гуманітарну допомогу. Ми можемо просити фермерів тимчасово забезпечувати їжею, але інші речі, такі як предмети гігієни, потрібні… у людей закінчуються гроші, вони вже багато витратили», – розповідає секретарка сільрада пані Олена.
Представники MSF вже побували у Голованівську двома тижнями раніше і знали про нестачу ковдр, рушників, постільної білизни, сонячних ліхтарів, які й привезли цього разу.
Та поки частина експедиції вирішувала матеріальні питання, лікарі та психологи намагалися допомогти та розрадити тих, хто постраждав внаслідок рашиської навали.
Олександр і Хуан Пабло, лікарі з Маріуполя та Аргентини, відвідали місцеву лікарню та центр швидкої допомоги. Вони провели тренінги про роботу в ситуаціях, де є багато постраждалих, знезараження (медичне сортування, коли є багато поранених) та про те, як надавати допомогу у разі атаки з неконвенційної зброї.
Психологині Ольга та Аліса зустрілися з внутрішньо переміщеними особами та запропонували індивідуальні психологічні консультації й групову психотерапію. У цьому їм допомагали акушерка Флоренсія з Аргентини, менеджерка з питань психічного здоров’я Аріадна з Мексики та перекладачка Ольга.
Марина та Олена родом із Донецької області. Приїхали до Голованівська місяць та два тому відповідно. Мешкають ще з однією жінкою у порожньому будинку під селищем. Усі мають дітей віком від 6 до 12 років.
Сандра, родом із Харкова намагається адаптуватися до нового життя поза межами рідного міста.
«Я почуваюся добре. Я жива. Зі мною батьки та чоловік. Ми одружилися тут лише місяць тому. Але я не можу читати новини. У Харкові було дуже напружено. Я не могла з цим впоратися. Мене нудило, коли просто дивилась на їжу. Перші дні ми завжди ходили у сховище. Згодом, коли падали бомби, ми пішли у ванну кімнату і прикрили голови подушками та ковдрами. Сіли навпочіпки й помолилися. Над будівлею пролетіли літаки. Звук бомбардування був таким гучним, що здавалося, ніби вони цілять у нас», – розповіла дівчина.
Сьогодні в країнах, які зіштовхнулися з надзвичайними гуманітарними ситуаціями, руйнуються системи охорони здоров'я. Їм важко задовільнити потреби людей. В Україні ж лікарні та громадські організації продовжують працювати в умовах війни і завжди готові прийти на допомогу.