До робітників завжди відносилася як до синів – директорка Кропивницького ВКГ Валентина Давидчук

Народилася в Шепетівському районі Хмельницької області, мама була вчителькою. У школі мені легше давалися точні науки – не подобалася ні історія, ні інші гуманітарні предмети. Пам’ятаю, навіть на канікулах влітку діти гралися на вулиці, а я вирішувала задачки з математики – ніхто не змушував, мені це подобалося. Після закінчення 8 класів школи поїхали подружкою до Вінниці вступати до технікуму електронної промисловості – тоді це був престижний напрямок. Але там всі місця були вже зайняті. Я хотіла в торгівлю піти, але мама була проти. Пішли тоді у будівельний технікум, спитали, які напрямки є для дівчат. Нам сказали, що є факультет водопостачання та водовідведення. Ми й вступили. Це було в 1971 році. У Вінницькому будівельному технікумі тоді була потужна матеріально-технічна база, дуже хороші викладачі. Дівчата тоді більше навчалися для роботи в лабораторії, але викладачі зуміли зацікавити мене саме технологією процесу. Мені тоді було 14 років і я, звичайно, нічого про це не знала, але нас водили на практику в місцевий водоканал. Вивчали водопостачання, гідравліку, водовідведення, також мені подобалися й інші технічні предмети – наприклад, сопромат. Це зараз все комп’ютер розраховує, тоді все робили вручну – всі проекти, розрахунки. Ще була така машинка «Фелікс», я пам’ятаю, як дипломну роботу робила, то тато мені її приносив для обрахунків, позичав у бухгалтера на роботі. Дипломна в мене була по водовідведенню. Давалося місто і потрібно було повністю розраховувати систему каналізації – всі мережі, насосні станції, споруди. Це був цілий проект. Вийшло, що в навчанні я частіше стикалася з водовідведенням, а працювала більше з водопостачанням.

По закінченні навчання мене направили у Кіровоградський водоканал. Були варіанти й ближче до дому, але тоді хотілося більше самостійності, тому вирішила поїхати подалі. Перших півтора роки я була майстром на каналізаційних очисних спорудах – вони тоді ще тільки запускалися. Пам’ятаю, тоді мені було вісімнадцять років, а персонал був набагато доросліший. Казали мені: «Можна ми тебе будемо називати «доця», а при начальстві – Валентина Миколаївна?». Та й в колодязь я часто залазила замість тієї тьоті чи дяді – я ж бачила, що в їхньому віці вже не дуже пострибаєш. Після того була диспетчером. Паралельно вступила до нашого КІСМу на загальнотехнічний факультет, після того ще вчилася у Харківському інженерно-будівельному інституті. Довгий час працювала старшим диспетчером, потім перейшла інженером на водопровідні мережі Згодом стала старшим інженером, працювала в режимній групі – займалася регулюванням тиску в мережах. Після того стала провідним інженером служби водопостачання, потім начальником служби водопостачання. Десь у 2009 році стала головним інженером, а з 2012 року – директором. От і вийшло, що я приїхала сюди, думала три роки відпрацювати і все, але доля зв’язала мене з Кіровоградським водоканалом на все життя. Тут же і з чоловіком своїм зустрілися.

Дівоче прізвище моє схоже на нинішнє – Якимчук. Вийшла заміж я у 1981 році, у 82-му народився старший син, а у 86-му – молодший. Діти мої виросли у водоканалі, молодший син завжди казав, що хоче «стати Романюком» – на той момент Романюк був директором. Я пам’ятаю, як молодшому було років п’ять, я прийшла за ним у садочок, а вихователька сміється – розповідає, як діти сиділи і говорили про те, ким працюють батьки. Той каже «мама на базі працює» – раніше це престижна була робота, а той каже «в мене мама в магазині працює». А мій каже: «А в мене мама працює у водоканалі. Вона все знає, а захоче – відкриє воду, захоче – закриє, і всі ваші магазини і бази залишаться без води». А взагалі то раніше ж лише стаціонарні телефони були. Не одна зажарка згоріла, поки я бігала до телефону. Діти питали: «Мама, як ти по телефону, не бачачи, знаєш, де яку засувку перекрити». Ще, пам’ятаю, в мене були в’язальні спиці – не такі, як зараз, а трубочками. То якось прийшла з роботи, а малі взяли ті спиці, порізали їх на шматочки і поробили до своїх машинок шланги – як у наших бочках. Ще був випадок, коли будувався багатоповерховий будинок на Черемушках і ми робили переключення мережі. Їх потрібно було винести. Ми зробили ці роботи, і так, як вже це були вихідні, поїхали в село до батьків. Це десь сто кілометрів від Кропивницького. І тут мені дзвонить диспетчер, що вся обласна лікарня залишилася без води – воду ми відключили, а інший ввід у них не працював. Це катастрофа. І от ми тільки приїхали в село, пройшло двадцять хвилин і я кажу «розвертаємося і їдемо назад». Чоловік, звичайно, засмутився, але виходу іншого не було. Приїхали тоді я, майстер, начальник служби і наш директор тоді – Невмержицький – каже: «Миколаївна, Ви ж казали, що до батьків збираєтеся». А я кажу: «А я вже приїхала». Директор тоді був дуже вражений, що ми проявили таку відповідальність і з’їхалися.

Старший син закінчив КІСМ – він механік, має також другу вищу освіту з економіки. Ще коли навчався в КІСМі підробляв на нашому підприємстві охоронником, заробляв собі якісь гроші. Потім перейшов на мережі, був інженером. Йому теж цікаво було працювати з водомережами, він їх добре знав. Якось пішов в конструкторське бюро на завод «Гідросила», місяць там попрацював і повернувся, сказав, що буде лише у водоканалі. Сьогодні працює завідувачем лабораторії ОКВП «Дніпро – Кіровоград». Молодшому сину подобалася юриспруденція, він закінчив Харківську юридичну академію і працює в національному антикорупційному бюро України. Вже маю онучку від старшого сина.

Робочий день мій починається о сьомій тридцять одразу із дзвінка до диспетчерської. Звичайно, якщо щось трапилось, то мені самі дзвонять у будь-який час дня і ночі, з телефоном я не розлучаюся. Увечері я також дзвоню диспетчеру, дізнаюся, чи все в порядку. Добре, що в диспетчерів зараз мобільний телефон і я прошу дівчат, якщо вночі працює аварійна бригада, щоб надсилали мені СМС. І я прокидаюся зранку, бачу, що працювали там-то і роботи вже завершили, все добре. Раніше, коли я була інженером, а не директором, працювала з бригадами від початку до кінця. Бувало, що приходила увечері додому, причесалася, перевдягнулася – і знов на роботу. Діти завжди нормально до цього ставилися. Багато мереж будувалися, коли я вже працювала. Звичайно, у періоди декретних відпусток я виховувала дітей, а решту часу повністю присвячувала себе роботі. Сім’я це відчувала завжди. Часто вночі дзвонить диспетчер, що десь аварія, і піднімаюся не тільки я, а й чоловік та діти.

Завжди намагалася ставитися до людей з розумінням. Рідко коли я щось прошу і людина мені відмовляє – наприклад, якщо є якась термінова робота у вихідний день. Завжди душа болить за роботу, хочеться все зробити швидко і якісно. Та й до робітників завжди відносилася як до синів. Бувало, садила перед собою і відчитувала за пиятику. До мене прислухалися. Зараз часто дякують, що свого часу не вигнала з роботи – а я ж думаю, звільню, а він зіп’ється і пропаде. То багато хто тоді повертався на шлях істинний і зараз нормально живуть.

Були запрошення перейти на інше місце роботи на інші підприємства тут, у Кропивницькому, але це мені навіть на думку не спадало. Дуже багато зроблено своїми руками, та й колектив у нас хороший. Коли я ще працювала у службі водопостачання, ми разом відзначали всі свята, збиралися цілими сім’ями, їздили в Умань чи просто десь на природу. Мені завжди подобалися поїздки, я ніколи не відмовлялась. Тоді, мабуть, трохи інші часи були, зараз уже майже такого немає. Звичайно, Новий рік, День комунальника, день народження Кіровоградського водоканалу (17 травня) відзначаємо, але не більше. Основний кістяк людей в нас працюють навіть після того, як брали відпустки і заробляли якісь кошти за кордоном. Звичайно, якби ще трохи підняти рівень зарплат, бо скоро в нас не буде кому працювати.

Я тоді працювала начальником служби водопостачання, якраз було це перед відпусткою. Підійшла до мене одна бабуся, в неї були проблеми з водопостачанням. Там треба було вручну розкопати, а решту роботи ми б уже зробили. І от я бачу, що бабуся та, років сімдесят п’ять їй, і дідусь приблизно такого ж віку. І він сам копав ту траншею. Мені його так шкода стало, він такий заморений був. Я кажу, що не треба копати, десь відшукаємо трактор і наступного дня все зробимо. Бабуся каже, що грошей немає. То я її завірила, що грошей не треба, зробили для них виняток. Зробили ми їм все, що треба було, і я пішла у відпустку. Повертаюся, а мені кажуть: «Миколаївна, Вас тут якась бабуся шукала». Прийшла вона тоді до мене і принесла кілька кілограмів домашніх помідорів – руки мені цілувала, казала, що водою поливала ті помідори, дуже дякувала. Я була дуже розчулена. Коли молодший син вступав до юридичної академії, я чула, що місце треба п’ять тисяч доларів. Я йому одразу сказала, що грошей немає, але поїхали спробувати. І він вступив сам, на державне місце, без жодних коштів. Я дізналася та і йду – плачу від радості. А він мені каже: «Мама, то тобі за те, що ти людям добро робила, тепер Бог нам віддячив».

Пам’ятаю, одна зима була – до двадцяти градусів морозу доходило. Багато абонентів проклали собі водопровід самостійно – ми ж не будуємо, а лише беремо в експлуатацію. І ґрунт тоді промерз більше, ніж на метр. Всі мережі, які були углиб менше метра, позамерзали. Тоді була величезна кількість скарг, постійні аварії. Тоді в нас шість бригад працювало, і щодня ще понаднормово три-чотири бригади. Десь гріли той водогін, десь ремонтували – якось упоралися. І ще пам’ятаю, в такі двадцятиградусні морози на скиді замерзла засувка. А цей скид – на водоводі тисячу двісті міліметрів, який подає воду на другу зону – а там і котельні, і інші важливі об’єкти. І я приїхала, дивлюся, що ту засувку просто зірвало з місця, а тиск в мережі атмосфер сім. Слюсарі полізли на заміну, але щось не виходило. А тут же і рятувальники стояли, і всі дзвонять, питають, коли воду дамо. То Сергій Петрович Волошин – він тоді був майстром – сам визвався, і в двадцять градусів морозу у крижаному костюмі поліз і зробив, що треба було, допоміг бригаді. Я тоді стояла вся на нервах і холоду зовсім не відчувала – так хвилювалася. Така відповідальність від людини залежить, та й свою роботу він дійсно любить. Робота в нас дійсно нелегка, що на водопроводі, що на каналізації. І якщо за водопровід я більш-менш спокійна, то каналізація в такому стані, що подекуди лише перебудовувати треба. Люди цього не розуміють, пишуть лише неприємні речі, поки наші хлопці по шию в тих нечистотах плавають. Часом буває дуже образливо, люди чомусь вірять Інтернету. Буває, звісно, що люди на адресі і чай виносять робітникам в морози, але частіше такі, що лише облають та й усе.

Найгірші часи на підприємстві були перед двохтисячними – зарплату тоді не виплачували місяців по чотири-п’ять. Так, як тут працювала я, чоловік і на той момент старший син, доходів не було ніяких. Добре, що батьки були в селі, допомагали продуктами, а загалом це була катастрофа. Зараз видно, що підприємство виходить з кризи, багато чого налагодилось і працює, як потрібно. Якщо нічого не робити, то все з часом завалиться і все. Особливо каналізація – по-перше, вартість ї відновлення набагато більша за водопровід, по-друге, труби не можна повертати чи заглушити – вони повинні бути лише під нахилом, згідно проекту, тому їх треба або перебудовувати, або переукладати паралельно. Зараз ще цікаво працювати, бо з’явилися витратоміри – можна робити якийсь аналіз, скільки ми подали води, скільки зібрали. А раніше насосні станції всі працювали в ручному режимі – накачали повні резервуари, а скільки води подали – ніхто не знав. Були часи, коли було по сто двадцять поривів одночасно – щоденно по десятку-півтора. Тоді ще вода була по графіку – три години вранці і три години увечері. І щоразу після включень ставалися нові пориви, труби не витримували гідроударів. Тепер же менший розхід води, бо встановлена автоматика. Економія почалася ще й після встановлення лічильників – люди вже не набирають даремно повні ванни і не спускають їх.

Ті, хто кажуть, що треба повернути водоканал місту чи змінити керівництво, не розуміють, що форма власності не важлива – тариф від того не зменшиться. Я не думаю, що міська влада зараз зможе компенсувати різницю в тарифі, а крім того ще й виділяти кошти на розвиток. Не буває такого, що підприємство за копійки продає воду, при цьому має кваліфікованих працівників і якісно надає послуги. Добре, що наш генеральний директор – Роман Ілик – дійсно на своєму місці, він хороший спеціаліст і ефективний менеджер. За часи його керівництва підприємство значною мірою вийшло з кризи і ми всі це відчуваємо.

Багато людей живуть ще тими радянськими часами, коли все було майже задарма. Зараз усе змінилося. Я намагаюся людям пояснювати, що дійсно ми вкладаємо значний ресурс і сили. Щоб потрапити в кран, вода з Дніпра забирається у Світловодську і надходить на водоочисні споруди. Там проходить очищення, фільтрацію, тоді в неї додають коагулянт – хлор – і далі двома насосними станціями перекачується до Кропивницького – це значний шлях, сто двадцять кілометрів. Це і затрати електроенергії, і зарплата обслуговуючого персоналу, і реагенти – вони, до речі, дорогі і стають все дорожчими з кожною поставкою. Коли Кропивницький отримує воду – на першу зону – частина води продовжує свій шлях самопливом. З одного боку це економія електроенергії, а з іншого важче контролювати потоки і це збільшує кількість поривів. Якщо насосна станція качає, то там тиск регулюється автоматикою і проблем майже не виникає. А от влітку, коли збільшується розбір води на полив – особливо Балка, Кущівка – людям важко пояснити, що це не так просто десь кнопочку натиснув і вода пішла. Після того, як водою покористувалися, вона теж не стікає по трубам в нікуди. Через особливості рельєфу в нас існують дев’ятнадцять каналізаційних насосних станцій. Перекачуються стоки в головний колектор і головна каналізаційна насосна станція перекачує вже їх на очисні споруди(детально про очищення стоків можна почитати тут). А це все також затрати. До того ж, коли всі відпочивають – у вихідні чи свята, ми працюємо. В нас щодня працює аварійна диспетчерська служба, персонал всіх насосних станцій, у вихідні чергує аварійна бригада – і треба, щоб вони виїхали на чомусь, щоб було пальне. Часом люди обурюються, кажуть, що погано ремонтуємо, але ж повинні бути кошти на те – ми б і самі раді працювати з якісними та сучасними матеріалами і хорошою технікою.

Відпустку я не беру повністю – або третину, або половину, але я не пам’ятаю такого дня, щоб мені не подзвонила диспетчер. А якщо я не дзвоню, вони думають, чи в Миколаївни нічого не трапилось. Часом хочеться десь на кілька днів поїхати відпочити туди, де немає зв’язку, людей, але довго без звичного режиму вже не можу. Робота мені дуже подобається.